Бранка

Місяць вештався небом смаглявим
поглядав на кудлату стерню.
Я тобі, ти мені на галяві
Шепотіли: - Кохаю!, - Люблю!
Шовковистий вітрець не байдужий
лоскотав наші юні тіла,
я в обіймах твоїх міцних, дужих,
наче квітка троянди була.
Солов’ї шаленіли у хащах,
а під нами духмяна трава,
я хмеліла, тремтіла від щастя
й обіцянки з тебе не взяла.
А коли усміхнувсь свіжий ранок,
розійшлись в різні боки села,
я життя погубила, я бранка ,
ах, яка ж я, дурненька була.

Комментарии закрыты.